Машину не торкалась два тижні. Боялась.
Спочатку оформлювала страхування, вмовляла бабу Розу бути другим водієм, вона дзвонила в свою страхову і розпитувала чи це ОК для неї, потім motor tax. Потім ліпила знак "N" на лобове і заднє. Я знаходила сто причин не сідати за кермо.
Машина б так і стояла мабуть, як весільний сервіз ще довго. Якби не дощ.
За час мого життя в Страдбалі (а це 6 місяців) я намагалась знайти іншу роботу. Багато вчилась, отримувала ірландський дипломи, сертифікати і казала всім до кого могла дотягнутись "I am engineer", ось маю вже "data protection", "cyber security" але мені казали:
⁃ Яка ти молодець! Це круто! Можеш прибрати мій будинок в пʼятницю?
Мене розцінювали лише як cleaning. Нажаль.
Я їздила по селу на велосипеді і іноді так підпрацьовувала. А тут з самого ранку дощ стіною. Eircod показує 5 км до будинку. Лісапедом не варіант.
Дзвоню папі. Папа водій зі стажем. Каже:
⁃ Коли я купив машину і вперше поїхав з Одеси до Миколайову ледь не вмер. А в тебе село. І є навігатор. Якщо я з паперовим атласом впорався, ти зможеш.
І ми якось так лагідно поговорили, про перший переляк за кермом, про рівень палива в машині, що треба їздити по-трохи бо навіщо я її тоді купила. Про сільські дороги які зовсім не Одеса і Миколаїв, про першу і другу швидкості. Що мені стало легше.
Я перехрестилась і поїхала. На швидкості 40 км/ч, і думала що злітаю.
Кущі несуться по узбіччю, я торкаюсь їх лівим боком, згадую що треба дивитись в дзеркала, а ще не погано би зрозуміти де вмикається світло фар. Бо на вулиці дощ. Де повороти і двірники я знаю, а де фари - ні.
Доїхала за півгодини. Де швидше ніж на велосипеді а ж на 10 хвилин.
Зустрічних машин не було. Припаркувалась криво, але дерева і горщики з квітами не збила. Вже молодець.
Сиділа в машині і пила воду, наче бігла марафон. Хазяйка будинку вийшла зустрічати:
⁃ Наталі, ти на машині?
⁃ Так, вирішила купити.
⁃ А чому знак "новачок" на лобовому, ти ж маєш full driving license.
⁃ Щоб всі навкруги бачили, що я водій не впевнений і тримались подалі від мене.
⁃ Гарне рішення.
Так він і залишився той знак. Як і мої страхи.
Водійське посвідчення я маю років двадцять а то і більше, ще зі студентських часів. Але реального стажу обмаль. Чесно. В Енергодарі було не потрібно, в подорожах я штурман, в волонтерському житті - в нас бус. Я трохи вмію на бусі, але ж чоловік поруч і підказував всі дії. А тут сама. І це лякало.
Але я розуміла, що якщо не хочу застрягти в селі з привʼязкою до розкладу автобусів, треба йти туди де лячно - мати власний транспорт. Тому і наважилась. На цьому історія тільки починається
