Я навчилась у ірландців не «заходити в життя без стуку».
У нас турбота часто виглядає як контроль: — Ти вже поїв? — Чому не подзвонив? — Я б на твоєму місці зробила інакше : так і отак ..
- В твоєму тексті помилки, виправ тут і отут ..
Це не зла воля. Це спосіб любити. Український, з присмаком радянщини..
В Ірландії люблять інакше — через дистанцію.
Тут не питають зайвого. Не розпитують про зарплату, стосунки, здоров’я, плани на дітей.
Не тому, що байдуже. А тому, що це — твоє.
Здається, ніби людям немає діла. А потім розумієш: тобі дали простір, у якому можна дихати.
Тут допомагають одразу, якщо попросиш. Але ніколи — без запрошення.
І я вперше відчула, як це — коли твоє життя належить тільки тобі.
Я навчилась у ірландців не жити в режимі постійного подвигу.
Ми виросли на формулі: втомився — потерпи, важко — ще трохи, неможливо — все одно зроби. Не має такого "не хочу" є слово "треба!"
У нас цінується витривалість. Тут — стабільність.
Ірландці не намагаються «вивезти все». Вони планують так, щоб не вигоріти.
Якщо робочий день закінчився — він закінчився.
Не тому, що вони менш відповідальні. А тому, що завтра теж треба жити.
Для нас відпочинок — це нагорода. Для них — умова нормального функціонування.
Я навчилась у ірландців дозволяти собі бути звичайною.
Ми часто живемо в режимі оцінювання: хороша мама / погана мама, успішний / не дуже, правильно / неправильно.
Тут немає цього постійного екзамену на життя.
Можна прийти неідеальним. Сказати щось незграбно. Бути втомленим. Не знати відповіді.
І нічого не станеться.
Світ не зруйнується. Тебе не запишуть у «не такі».
І це дуже заспокоює☘️
** завтра буду в Дубліні на мирній ході до річниці початку війни. Хто хотів познайомитись особисто, підходьте обійматись🤗 жовтий пуховик з котами тільки в мене🫶