Щоранку за вікном — одна й та сама сцена.
Хтось із будинку навпроти щедро підгодовує птахів: окрайці батона, поламані печива. Голуби злітаються миттєво. Наче почули сигнал до сніданку. З дахів, із сусідніх дворів — уся зграя тут. Галас, метушня, штовханина. Кожен намагається вхопити більше, відщипнути, підкинути, вихопити.
До них без запрошення приєднуються горобці — мовчки збирають крихти з-під лап інших.
А потім з’являються ворони.
Вони не галасують. Не штовхаються. Не створюють натовпу. Пікірують чітко в центр, вихоплюють шматок у повітрі — й одразу зникають. Поодинці. Без суєти.
Голуби не протестують. Не намагаються об’єднатися. Не стають стіною. Лише знову галдять.
І так — щодня.
Одні збирають крихти. Другі добровільно віддають своє. Треті забирають без зайвих слів.
Картина проста. І дуже знайома. Бо це — не лише про птахів.
Сьогодні Європа схожа на ту галявину за вікном. Лідери країн стурбовані, схвильовані, проводять зустрічі, заявляють про підтримку. Галас є. Співчуття є. Занепокоєння — через край. Але рішучості — бракує.
Голуби теж виглядають численними. Їх багато. Вони разом. Але чи здатні вони захистити те, що лежить у них під лапами?
Ворони діють інакше. Чітко, холодно, без емоцій. Вони не про мораль — вони про результат.
Горобці виживають. Малими рухами. Малими кроками. Збираючи те, що залишилось після великих гравців.
Європа сьогодні говорить правильні слова. Але війна не зупиняється словами. Мир не зберігається назвою «птах миру». Його зберігають силою, рішучістю й готовністю відповідати.
Обставини змінюють нас. Час змінює нас. Страх — теж.
У різні періоди життя ми всі були різними птахами. І дивлячись на цю щоденну сцену, я думаю:
Як часто ми самі стаємо голубами — створюємо шум замість позиції? Коли перетворюємося на горобців — задовольняємося крихтами? І чи завжди ворона — це про зло, а не про здатність діяти без істерики?
І питання, мабуть, не в тому, ким ми є зараз. А в тому — ким ми обираємо бути, коли на кону щось більше, ніж окраєць хліба.
#добрийранок **навіяно останніми подіями