Я обожнюю ірландських пенсіонерів.
Вони приходять у наш замок — красиві, доглянуті, в панамках та з помадою. Бачать на мені українську символіку:
— О, Україна? А звідки ти?
Я кажу, що з окупованої території. Що втратила дім. Що починала життя заново. Що вельми вдячна Ірландії і ірландцям за все. Головне - за можливість жити далі
І вони дивляться на мене так, ніби зараз терміново мають вирішити мою долю.
— Тобі треба знайти хорошого ірландського хлопця.
Посміхаюсь, показую обручку.
— Дякую, але я вже заміжня.
— Що?! Ми думали, ти студентка! Ну максимум — практикантка!
— Та ні, я заміжня понад двадцять років. Але дякую.
What?
No way!
Are you kidding me?
І це так щиро☺️ що я стою й думаю:
це, мабуть, найприємніший бонус роботи серед ірландських пенсіонерів.
Бо коли тобі “сорок з хвостиком”, а люди 80+ дивляться на тебе як на дитину, — самооцінка відновлюється швидше, ніж українська енергосистема після обстрілів.