В англійській мові для самотності є два слова: loneliness і solitude.
Здається, обидва означають одне й те саме. Але ні.
Loneliness — це про соплі на холодній кафельній підлозі ванної. Про відчуття, що ти нікому не потрібен.
Solitude — це про книжку ввечері п’ятниці. Про чай, тишу і добровільне усамітнення.
Зірватися в loneliness так само легко, як позбутися його на кілька годин у найближчому барі. А ось втриматися на вершині solitude значно складніше. Там під ногами мокра глина, яка особливо слизька вночі. Виходиш лише на хвилину — подивитися на зорі з горнятком чаю. І раптом сам не розумієш, як уже летиш униз, стискаючи в руках коктейль із тривоги, розпачу й почуття провини.
Найміцніший напій із усіх, що існують.
А на світанку помічаєш сходинки. Повільно, із задишкою, підіймаєшся ними назад. Додому. У solitude.
Важко. Але саме там знову можна почути себе (с)
Автор Світлана Левченко, книга «Таке і різне»
#особисте
** в мене зараз стан від нещасного loneliness (довго був тут в Ірландії, чесно) до solitude (і мені це усамітнення і душевний спокій подобається)