Я завжди була тією дівчиною, яка хотіла більшого.
Начитавшись Жюль Верна, мріяла відчалити в навколосвітню подорож. Побудувала човен зі старого корита, замість паруса - бабусин підодіяльник.
Взяла провіант в торбу, написала бабусі записку: «повернусь в кінці літа, до школи встигну, батькам не кажи»
І відчалила від берега.
Корито затонуло одразу, де річка ще по коліно😌
Ридала, волокла те корито городами назад у двір (щоб ніхто не бачив прозора). Бабуся навіть не помітила моїх судноплавних спроб. Поралась з качками.
Річку Конку я так і не підкорила (Запорізька область), але мріяти про подорожі не перестала.
Наступного літа побудувала човен з картону. Більший і ширший. Надійніший, як мені здавалось.
Про фінал ви здогадались, так?🙂
Мені було вісім. Років з десяти я почала влаштовувати сільські концерти. З репетиціями, солістами, віршами, ведучими. В рамках одного бабусиного двору. Залучила всіх городських дітей, хто відбував літо на городах, як я.
Ну і далі все було в такому ж темпі. Якщо кохання - то щоб як книжках, де бʼються за один лише погляд.
В пʼятнадцять хотіла стати продюсером. В ті часи далеко не всі знали що те слово означає. Бабуся хрестилась і казала: «краще конюхом, як твій дід. Чи йди вже на станцію, як батьки»
Деякі мрії таки збувались. З часом. І в кіно я працювала, як частина команди. Нехай важче, нехай виснажливо, але щоб серце билося швидше від того, що ти робиш. А не стабільність як на АЕС (ну зараз я так не думаю)
Подорожувати так, щоб мої історії читали в журналах і дивилися по телебаченню. Писати книжки не на один вечір, а такі, що живуть довше за автора і передаються з покоління в покоління.
Навіть коли життя привело мене в еміграцію, я не перестала мріяти. Я не хотіла прожити роки, просто виживаючи. Хоч починалось все досить неромантично- з наметів і прибирань чужих будинків.
Але я не хотіла назавжди залишитися людиною, яка відкладає свої бажання «на потім». Я хотіла бачити красу навколо себе, працювати в розкішному замку, відкривати нові двері й доводити собі, що походження, обставини чи чужі сумніви не визначають межі моїх можливостей.
Можливо, мої мрії здавалися надто великими. Але саме вони вели мене вперед тоді, коли було страшно, важко і невідомо.
Бо іноді найбільший ризик — це не мріяти взагалі💝