Я регулярно лазила у кватирку. Майже до третього класу. Поки тато не змінив замок, і вхідні двері нарешті перестали замикатись від найменшого протягу.
Зараз, у час пластикових вікон, молодшому поколінню вже й не поясниш, що таке кватирка (форточка). І що треба було бути одночасно гімнасткою, альпіністкою і трохи каскадеркою, щоб через неї потрапити додому.
Двері, звісно ж, захлопувалися в найкращий момент. Саме тоді, коли мама ставила на плиту борщ, пиріжки чи варення, а сама виходила надвір розвішувати білизну.
Я урочисто несла на шиї вінок із прищіпок, ніби бойові нагороди. Знімала їх по одній і подавала мамі, яка вправно розвішувала простирадла біля під’їзду.
А потім ми поверталися… і розуміли, що додому вже не потрапимо.
Мама бігла на п’ятий поверх до сусіда — дядька Василя, пожежника.
Через кілька хвилин у двір з гуркітом в’їжджала величезна пожежна машина. Вона безжально переїжджала клумби, які всі сусідки з любов’ю висаджували навесні, залишала глибокі сліди на газонах, і здається, після кожної такої операції маму ще більше “любила” половина під’їзду.
А дядько Вася ставив драбину, підсаджував мене до відкритої кватирки, і я, під захопленими поглядами всього двору, рятувала нашу родину.
Тоді я почувалася справжньою героїнею пригодницького фільму.
Минуло багато років.
Тепер я вже не лажу через кватирки. Зате досі люблю створювати історії, які дарують ті самі емоції.
А на цьому фото — моє героїчне дитинство.
Думаєте, я так щасливо усміхаюся, бо дідусь із братом посадили мене на капот новеньких “Жигулів”?
Як би не так!
Я просто героїчно терпіла. Метал, розпечений літнім сонцем, пік так, що хотілося кричати. Але ж фотограф сказав: «Усміхайся!»
І ми усміхалися. Бо дитинство тоді було саме таким.