Чим старша стаю, тим менше вірю в ідеальні країни, ідеальних людей і “правильні” суспільства.
Нещодавно подруга дала мені дуже важливу пораду. Вона називається «потихеньку».
Потихеньку робити те, що ти можеш робити. Без сорому, що ти тормозиш, порівнюючи себе з іншими. Особливо якщо це стосується адаптації в новій країні, рівня мови, доходу, досягнень. Дуже просто сповзти у сором. За себе. Що ти не такий, як ці люди навколо тебе.
Сором — дуже дивне почуття.
Він змушує нас удавати, що ти гірший за інших. Не так стараєшся, робиш не те, та й помилок в твоєму житті багато.
А потім життя бере тебе за плечі й каже:
“Подивись уважніше”.
«потихеньку» - слово порятунок для таких перфекціоністів, як я.
Саме тому, я написала допис (https://t.me/irelandforukrainian/902) - нагадувати собі через що я пройшла. У кожного з нас є подібний список. Орієнтуйтесь на нього.
Не має в світі ідеального. Ні в роботі, ні в стосунках, ні в країнах.
Наприклад, Америка — найсильніша країна світу. І при цьому вони обрали Трампа. Про сусідів то окремий випадок, без вибору. У будь-якій країні є абсурд, ідіоти, нарциси, продажники й колективні психози.
Ми теж не виняток. Ми дуже молода країна. І як би нам не хотілося думати про себе як про зріле суспільство — ми ще тільки ростемо. З усіма кризами росту, токсичністю, хаосом, руйнуванням і болючими помилками.
Коли це визнаєш — стає легше.
Бо перестаєш жити в ілюзії, що ми вже “мудрі дорослі”, які все зрозуміли.
Ні.
Ми тільки проходимо свій складний історичний підлітковий вік.
Любов до країни — це не “моя країна найкраща”.
Любов — це:
“Я бачу всі проблеми. І все одно вона моя”.
Ми часто не хочемо визнавати діагнози рідних (або свої).
Не хочемо визнавати токсичних людей.
Не хочемо визнавати рівень суспільства чи історичний період, у якому живемо.
Бо дуже хочеться думати, що ми вже пережили найгірше.
Що ми вже “ті мудрі люди після уроків історії”.
Але ні. Ми зараз всередині цих уроків.
І єдине, що ми реально можемо — пройти їх достойно.
Без рожевих окулярів.
Без культу сили й грошей.
Без ілюзії, що наміри важливіші за вчинки.
Бо людину визначає тільки те, що вона робить.
І так, буде багато розчарувань.
Особливо — від власних очарувань.
Але є хороша новина.
Попри весь хаос, у людини завжди залишається одна сила:
вибір.
Бути жертвою.
Або бути тим, хто будує.