Війна навчила нас цінувати кожну хвилину. Але парадокс у тому, що коли нарешті з’являється трохи вільного часу — ми не знаємо, що з ним робити.
Після пережитих жахіть, купи документів, таборів/готелів/пошуків житла, очікувань, нескінченного “адаптуйся” — раптом стає тихо.
І от воно, довгоочікуване спокійне життя в Ірландії. Без тривог, без вибухів. З морем поруч, вівцями, коровами, зеленню, тишею. І порожнечею.
Ми наче не вміємо бути у спокої. Бо тиша — гучніша за сирену.
Я бачу, як багато хто губиться у цій паузі: дні зливаються, в телефоні — чужі історії, короткі відео, коти, рецепти, “саморозвиток”, який не розвиває. А всередині — відчуття, що життя десь іде без тебе.
Коли почалась повномасштабна війна, я теж думала: ось коли стане тихіше, я напишу, навчуся, закінчу, почну.
І ось воно, це “тихіше”. І що? Не пишеться. Не починається. Просто живеться. І це — теж етап.
Вільний час — не обов’язково про ефективність. Це про повернення себе. Про те, щоб навчитись просто сидіти біля моря чи в осінньому лісі і не відчувати провини за спокій.
Про дозвіл не бігти.
Може, саме в цьому — головний іспит війни: навчитися бути в мирі, навіть коли не все всередині мирне?
Рей Бредбері колись писав:
"Вільного часу у нас достатньо. Але чи маємо ми час замислитися?”
І, здається, тепер це питання звучить по-новому.