Нарешті вийшла моя п’ята книга — «Інтриганки». Я писала її під час першого карантину, коли світ раптом перевернувся догори дриґом і почав жити за новими правилами. Тому замість паперової книги з’явилася електронна. Сучасно, практично… і абсолютно незрозуміло для мене.
Я не знала, як презентувати електронну книгу. Як робити літературні вечори без людей?
Як підписувати книгу, у якої немає сторінок? Як обіймати читачів через екран? Все те, до чого я звикла з паперовими книжками.
А ще мене дратувала обкладинка. До нервового смикання ока. Ті усміхнені «пампушки» з бубликами взагалі не мали нічого спільного з тим, що було всередині книги. Ну що це за дизайн? Куди дивились редактори видавництва?
Спроби достукатись до них не мали сенсу. Відповідали коротко- ви підписали контракт, вся робота наша, 5% від продажу - ваші.
Тому рекламу я тихенько поховала десь між розчаруванням і «та ну його». І лише зрідка згадувала про «Інтриганок» у соцмережах.
Всесвіт — це чоловік з прекрасним почуттям гумору. Він відповів мені взаємністю: млявими продажами, байдужістю і гонораром, який я так і не побачила досі.
Минулого літа мене запросили на ранкове шоу. Шукали людей, яким карантин дав поштовх щось змінити: відкрити бізнес, знайти нове хобі, навчитися пекти хліб чи, як я, — написати роман.
Я страшенно хвилювалася. Настільки, що двічі відмовлялася.
Колись я вже була на телебаченні. Навіть їздила на зйомки до Києва. Але потім не могла дивитися той ефір і робила вигляд, що цього взагалі не існувало.
Цього разу мене переконали ведучі. Та й формат був онлайн: прокинулась, нафарбувала вії, увімкнула камеру — і ти вже «в студії».
Всю ніч перед ефіром я не спала.
На світанку ходила квартирою в пошуках «гарного кута», перевіряла тримач для телефона, поправляла волосся, пила воду літрами й нервувала так, ніби мала летіти в космос.
Коли закінчилися перші пів години ефіру з йогою та сніданками, ведучі почали представляти запрошену гостю. Мені залишалося лише натиснути кнопку на телефоні.
І саме в ту секунду я зрозуміла, що мені терміново треба в туалет.
От просто зараз.
Негайно.
Критично!
Думаю, у кожного було це відчуття☺️
Перед захистом диплома.
За секунду до виходу на сцену.
Перед співбесідою, важливою розмовою чи дверима РАЦСу.
Наш організм вміє дуже «вчасно» підтримати🙃
Ефір відбувся. І вийшов теплим, легким і дуже людяним.
Я знову переконалася: більшість наших страхів існує лише в голові. Ми самі годуємо їх силою, поки вони стискають горло, сушать губи й змушують коліна тремтіти.
Щоразу, коли я заходжу в щось нове й невідоме — мені страшно. Це правда.
Але я вчуся дивитися страху в очі й робити крок назустріч.
Бо, здається, іншого способу вирости просто не існує 🙂
А ви як домовляєтесь зі своїми демонами?
2020