Особистих історій у мене сила-силенна, навіть не знаю, з чого почати. І всі вони не схожі на казку 🤗
Із усіх збережених дописів обрала цей. Для старту. Щоб дати уявлення про мій шлях. До себе.
#спогадифб
Мені 28, і я здаюся собі жахливо старою.
У мене доросла донька (3 роки 🙂), я вийшла з декрету на атомну станцію продовжувати ресурс обладнання, живу в маленькому місті і… жодних перспектив у майбутньому.
Фото зроблене в Євпаторії на б/в «Прометей», і це перша сімейна поїздка за профспілковою путівкою.
Ми приїхали до Криму на татовій «Таврії». Каріна всю дорогу страшенно кашляла і задихалася. Ми встигли заїхати до церкви по святу воду, поставити свічки за здоров’я, помолитися, купити таблетки від алергії і посваритися. Хто ж знав, що так починався кашлюк? І всі ці «бабусині» методи «від пристріту» виявляться безсилими… 🤦♀️
Доїхати з Енергодара до Євпаторії — це наш максимум. Мабуть, ближче до пенсії вдасться накопичити гроші й придбати власний автомобіль. Тоді зможемо їздити до Криму самостійно.
Вечорами я пишу оповідання. Набігавшись за день по хвилях, заколисавши дитину на руках на лавці під шум прибою, залишаюся на балконі з ноутбуком, слухаю нічні звуки й відпускаю уяву.
Як фіналістці міжнародного конкурсу краси, мені подарували ноутбук — жахливо модний і сучасний — і я пишу літніми ночами.
Пишу просто так, без надії на публікацію. Бо все це переповнює мою голову і, щоб не вибухнути, я пишу.
Історії самі народжуються, самі обростають запахами, смаками, емоціями, зустрічами і розставаннями. Я лише записую кіно, яке крутиться в моїй голові.
Можливо, так само пишуть книги письменники? Нещодавно дочитала біографію Сідні Шелдона «Зворотний бік успіху». Він геній. Навіть історію про себе написав захопливо — неможливо відірватися.
Мені до нього — як до зірки. Тобто космічно далеко. Нереально.
Письменник — це хтось жахливо розумний, пробивний і зі зв’язками по всій планеті. А я хто? Провінціалка…
Мені 28, і моє життя закінчилося.
Я не в змозі зупинити дитячий кашель, не можу написати хоча б щось схоже на Шилову чи Донцову (щоб сміливо опублікувати в «Однокласниках»), мені не подобається моє життя і, взагалі, у собі мені не подобається все.
Я живу звичайне життя звичайної людини. І нічого хорошого зі мною вже статися не може. Щастя закінчилося там — до весілля. Тепер лише сірість буднів, дитсадкові хвороби, придушені емоції і жодних райдужних перспектив.
Єдине бажання — щоб дитина не хворіла і щоб чоловік не тікав з дому під будь-яким приводом…
Дивлюся на ці світлини зараз.
Боже ж мій, яка красуня! Ні зморшок, ні зайвих кілограмів. Як я могла ТАК НЕ ЛЮБИТИ СВОЄ ЖИТТЯ?