Сьогодні після закриття замку я підвозила туристку до залізничного вокзалу.
Вона була останньою відвідувачкою того дня. Спеціально приїхала з Дубліна — з пересадками, автобусами, довгою дорогою — тільки щоб побачити наш замок. А після екскурсії їй ще треба було півтори години сидіти й чекати автобус назад.
Я сказала:
«Боже, та я вас відвезу. Я все одно їду в той бік».
Мої колеги почали казати:
—— О, це так мило. Ти дуже добра.
А я щиро не розуміла, що тут такого особливого.
Бо для нас, українців, допомогти людині — це не геройство. Це щось настільки нормальне, що ми навіть не помічаємо цього.
Що таке підвезти людину?
Я все одно їду в ту сторону.
Так само й кожен із них кудись їхав. Але ніхто не запропонував.
Ми просто беремо й допомагаємо.
Так само, як після страшної ночі в Києві, коли люди масово писали одне одному:
— приходьте зарядити телефон,
— у кого є вода,
— кому привезти ліки,
— кому є де переночувати.
Як дівчина написала в Threads, що через 20 днів у неї весілля, а її весільна сукня залишилась у торговому центрі «Квадрат», який вигорів після російської атаки.
І тисячі жінок почали писати:
«Я віддам тобі свою сукню».
«Приїжджай, міряй».
«Я можу вислати».
Або хлопець, якому вибухами рознесло нову кав’ярню. А він зранку вийшов не плакати над руїнами, а безкоштовно роздавав людям каву.
Ми такі.
Ми звикли триматися разом.
І, мабуть, саме тому нас ніяк не можуть зламати.