Попереду йде жінка з візочком, поруч хлопчик років десяти — син. І маленька собачка на повідку.
Жінка поспішає, нервує. Хлопчик дріботить слідом, понуро опустивши голову. Ймовірно, сталася сварка — тепер усі мовчать. Навіть малюк у візочку. Лише собачка життєрадісно бігає туди-сюди, заважаючи пішоходам обігнати цю невеселу родину.
Плетуся вимушено за хлопчиком, чекаю зручної нагоди вклинитися в цю конструкцію, знайти лазівку й додати швидкості.
— Ну чому ти такий? — вигукує жінка. — Чому про твою домашку з трудового я дізнаюся з батьківського чату?
Хлопчик мовчить. Собачка зупинилася в кущах, я намагаюся проскочити.
У цей момент ззаду сигналять велосипедисти — мовляв, посунься. Але в жінки своя платівка, і вона додає гучності та майже кричить:
— Чому ти не робиш домашку?!
У цю мить велосипедисти вриваються в наелектризоване поле, виляють колесами, намагаючись об’їхати. Двоє хлопців такого ж віку.
Ми всі чули вигук матері. І вони на ходу кидають понурому хлопчикові:
— Я теж не роблю. І другий слідом: — Я теж не роблю!
І поїхали собі далі.
Я обганяю родину, скориставшись нагодою, і чую роздратований голос матері:
— Я в шоці! Що з вас виросте?
Усе в світі відносне.
І ті, хто старанно робить домашку, не застраховані від негараздів в особистому житті. І це ніяк не гарантує їм успіху в професії. Або порядного начальника. Або даху над головою.
Є на цю тему старий анекдот: «Зустріч випускників вирішили святкувати на яхті двієчника Віті».
Ні, я не закликаю закинути навчання або не виконувати домашні завдання. Не в цьому суть. Просто це ніяк не впливає на майбутнє. Глобально — на наше майбутнє «що з вас виросте».
Я робила домашку завжди. До кінця школи. Причому в мене були чернетка і чистовик — усе за правилами. Я завчала непіддатливі теореми та доведення, розв’язувала алгебраїчні рівняння і ненавиділа все, що пов’язане з математикою. Але домашку робила. Завжди.
Читати книжки мене ніхто не змушував — може, тому й читалося із задоволенням. Твори були в радість. Клас нів: «уууу, знову твір», а я підстрибувала від радості: «ура-ура! за кого писати?» — і строчила за урок собі та ще шести-восьми подругам. На одну тему — всі різні.
Усе в світі відносне.
Коли я вперше приїхала працювати в кіно як помічник режисера, була здивована спокоєм групи. З екранів ТВ нам показують вічно нервового режисера, якому все не так і все не те. А чи потрібна ця нервозність, щоб донести акторові свої думки й очікування?
За рік я потрапила в групу до дуже активного режисера, який висловлював свої думки голосно й гнівно. Актори його не любили. Психоз розливався в повітрі, передавався повітряно-крапельним шляхом — і вже вся група збурена та готова пересваритися.
Усе в світі відносне.
Іноді мені здається, що я знаю всіх, хто живе в Енергодарі. Оманливе враження створюють соцмережі, коли в стрічці одні й ті самі люди. А потім виходиш у суботу на ринок — і… «хто всі ці люди?»
Або десь у поліклініці. Або в розмові: «а ти пам’ятаєш того…?» — і ти розумієш, що нічого про місто не знаєш.
Усе відносне.
Для Енергодара я — згусток енергії, у ритмі Києва — непомітна особистість, а для Гонконгу — живу з черепашачою швидкістю.
Для одних працювати з 8 до 17 — норма, інші засинають із думками про роботу і прокидаються, думаючи про проєкт.
Для когось субота й неділя — вихідні дні. А для когось — можливість додаткових робочих днів. Впхнути всі справи, що не встиглися.
Для когось бути багатим — це яхти, вілли й машини. А для когось — створити сім’ю, народити дітей, посадити город і прокидатися вранці здоровим.
Усе відносне.
P.S. Давно не писала довгих постів. Якось не вистачає на них часу…
