Я раптом із подивом усвідомила: зовсім не обов’язково кожну секунду життя ставити якісь космічні рекорди продуктивності й бути надлюдиною-ефективністю.
Виявляється, існує критичний мінімум, який реально треба зробити, а все інше (так, буквально ВСЕ) можна відкласти. Або просто забити.
І — увага — ніхто не помре!
І якщо в якийсь момент я хочу просто лежати, то треба… ну, лягти й полежати. Інакше буде гірше. Перевірено мною ж, разів сто, не менше!
Я скасувала всі заняття зі «Спрингборду» з понеділка (спочатку, правда, разів сто вмерла 🤯 роблячи домашку). Відклала всі можливі справи, які тільки можна було відкласти. Навіть заготовку подарунків до Різдва. І планую трохи пожити, замотавшись у плед.
Я хочу повернутися після відновлювального сну з новою, стирчущою з усіх боків енергією, знову бігати світом, зрушувати гори й робити три подвиги до сніданку.
Пишу все це скоріше для себе — щоб не забути й бути живим нагадуванням: якщо нічогісінько не можеться, то це просто такий період.
Дуже легко любити себе яскраву, спритну, сміливу й дієву. Але завжди такою бути неможливо. І, мабуть, любити себе розмазану, сумну й ліниву — треба навіть інтенсивніше. І якось ніжніше, чи що.
Всі стани тимчасові. Будь-яка осінь проходить. Смуток і втома теж не просто так існують — вони щось важливе привносять, і ігнорувати їх не можна.
І головне — найпростіше, але чомусь найважче: якщо втомився — піди й відпочинь!
Всім добра🫶