Цей допис я написала по дорозі в Україну, до чоловіка. Вирішила, що в новому році буду максимально чесна - розкажу про всі факапи, що зі мною трапились, щоб мій досвід допоміг не вляпатись вам у халепу.
Підготувала цілу добірку, поки їхала. Про невдалі співбесіди, car accident, дуже важкий курс «Data Modelling & Business Intelligence», який сто разів хотіла кинути. Так, і про роботу також. Як знайти, як пройти співбесіду, що від нас чекають та інше.
Але з вимиканням світла я випадаю з графіку🙃 вже як є, хаотично. Почну спочатку
У січні 2026 я дала собі дозвіл жити. Так, вирішила прожити рік, так ніби я жива…подивимось як спрацює. Всі розчарування, сльози і неприємності хочу лишити позаду, у спогадах залишаться лише приємні моменти, які були в моєму житті.
Останнім часом я особливо гостро відчуваю, як мій зір відходить. Не різко. Не драматично. А тихо, майже ввічливо — відсоток за відсотком.
Коли ти все життя живеш наче в поліетилені, до цього звикаєш. Десь в 2010 мені сказали, що залишилось п’ять відсотків, і ти ніби вчишся жити в новій реальності.
5% від 100 — це майже нічого. Але кожен втрачений відсоток болить так, ніби з тебе щось вирвали.
Чотири відсотки я приймала важко. Найстрашніше не цифри. Найстрашніше — сама можливість перестати бачити.
Бо світ — неймовірний. Він кольоровий, складний, живий. І якщо дозволити йому бути в собі, він здатен наповнювати до країв.
Я писала тут на каналі про дівчину Марину, що надрукувала книжку очима. В неї взагалі все трагічно, рухомі лише очі. І вона живе! Вона - мій приклад. Не впадати у відчай, жити і радіти кожному дню.
Колись дуже давно одна людина, значно старша за мене, сказала фразу, яка залишилась зі мною назавжди: «Твоя сила слова — в тому, що ти не бачиш майже з народження, але відчуваєш глибше».
Люди, які втрачають щось одне, майже завжди отримують щось інше. Ми всі знаємо ці історії — про святих, старців, Бабу Вангу. Вони не бачили очима, але бачили зсередини.
Моєю компенсацією стали емоції. Я ними живу. Я ними думаю.
Емоції — це мова, якою розмовляє світ. Заради них знімають фільми — і заради них їх дивляться. Заради них виходять на сцену. Купують одяг. Закохуються. Їдуть у незнайомі міста. Народжують дітей.
Вся індустрія, весь рух цього світу побудований на емоціях. А в мене вони — ніби підсилені. Ніби помножені на десять.
Всі шкільні роки мама возила мене по Україні у всі відомі офтальмологічні заклади. Кожні канікули я проводила в глазному стаціонарі. Якщо вам хоч раз штрикали голкою в око, під око, у вісок, ви зрозумієте яке в мене було дитинство. В 16, після багаторічних спроб поновити зір інʼєкціями, лікарі здались і запропонували операцію.
Мені вживили 4 склери в кожне око. Але через рік зір знов став падати. Не допомогло.
У вісімнадцять я не витримала діагнозу наших «добрих лікарів» стосовно майбутнього, і звалилась в депресію. На другому побаченні майбутньому чоловіку сказала правду - я можу не виносити дитину і колись тобі доведеться жити зі сліпою людиною. Він не злякався.
Прошу, не треба мене жаліти, я навчилась з цим жити. І ні, лікарі досі безсилі в моєму випадку. От як раз в Україні знову це підтвердили.
Зараз ми всі покалічені війною. Кожен по-своєму. Я вирішила бути максимально відкритою, як вдячність за те, що ви досі зі мною!
Для мене слово «дивитись» давно означає не очі. Це про погляд усередину — в глиб проблеми, в душу людини. Тому я так обережно обираю друзів. І якщо це стається, вони стають ще одним моїм серцем, яке б’ється в грудях і нагадує: я досі жива.
А якщо я жива — значить, ми продовжуємо.
Я знаю: ви читаєте ці слова не випадково. Ви приходите сюди з власним досвідом, який відгукується моєму. І, можливо, саме тому ми тут разом.
ДЯКУЮ ВАМ МОЇ РІДНІ ЛЮДИ